Пластун, футболіст, волонтер, письменник. Скільки всього може ховатись у людині, яка одягнула на себе рясу? Чи одразу людина відкриває в собі усі ці здібності? Та чи змалечку відчувається, що священнослужитель – це покликання? І головне, як зрозуміти, що саме кличе священника бути капеланом? Питань багато і, найголовніше, що є люди, які мають чіткі відповіді на них. Точно відчувають, де зараз їх місце, яка їх роль у цьому житті і коли й кому потрібна їх допомога.
У військовій частині 3055 Національної гвардії України, що в Рівному, капеланом працює протоієрей отець Іван Хміль. Для молодих солдат він – наставник і зразок, для старших офіцерів – друг і побратим, який завжди дасть мудру пораду. Проте мало хто знає, що юний Іван Хміль і не мріяв бути священником, а поступав у театральний. Проте доля, життєві обставини і його світогляд склалися так, що тепер він служить Богу і Батьківщині.
З гвардійцями капелан від жовтня 2018 року, а от поруч з військовими від самого початку війни. Все те, що цей чоловік має сьогодні – це вибудований цеглина за цеглиною фундамент, будівництвом в історію з життя.
Ще юний Іван мріяв вступити в театральний у Львові – не склалось. До школи повертатись теж не хотів, тому, коли дізнався, що не вступив до бажаного закладу, в той самий день відніс документи на вступ у технікум залізничного транспорту. На дворі був 86-ий рік.
1988. На шляху юного Івана трапляються Горині Богдан та Михайло. Богдан нещодавно повернувся із заслання з Уралу. Він був політв’язнем Радянської влади, яка не могла йому пробачити чітку українську позицію. Його брат, Михайло, теж певний час перебував у засланні. Саме поруч з цими людьми юний Іван почав черпати правдиву історію України.
Пл.сен. Іван Хміль, ЦМ
…«не будемо служити в радянській армії, хочемо лише в українській»…
– Тоді я дуже почав цікавитись дійсною історією своєї країни. Я зрозумів, що совєти брехали нам у школах, садочках. Я хотів знати справжній шлях своєї країни. У 90-х, разом зі своїми ще двома товаришами, прийшли до військкомату та заявили: «не будемо служити в радянській армії, хочемо лише в українській». Не знаю, яким чином нас тоді відпустили назад. Могли б розцінити цей вчинок як злочинний.
…«я захотів дізнатись, що ж надає силу священникам»…
– Паралельно з історією України я вивчав історію Церкви, особливо греко-католицької. Мене підкорила стійкість духа священнослужителів. Мене вразили історії людей, які за свої переконання готові були іти в Сибір. Я переконався, що українські священники вірні своєму покликанню і їх слова не розходяться з ділом. І я захотів дізнатись, що ж надає силу священникам. Тоді багато хто йшов у політику. Я ж замість політки обрав Ісуса Христа.
… «а ти – нахаба, але церкві такі потрібні»…
– У 90-х я вступав до семінарії у Дрогобичі. Тоді це все було підпільно. Для вступу, на екзамені, потрібно було читати молитви та зі Святого Письма. В якийсь момент я запнувся, призабув. Тоді єпископ сказав, що я ще не готовий. Я ж сказав: «Я ж прийшов вчитись. Якби я все знав – навіщо мені було б іти вчитись». Єпископ тоді посміхнувся і сказав: «а ти – нахаба, але церкві такі потрібні». Пізніше нас перевели на навчання у семінарію до Львова, а у 1996 році я висвятився на священника.
… «пластуни після смерті переходять на вічну ватру»…
– Десь у ті молоді роки мене захлеснула течія Пласту, я бачив себе там. 7 липня 1991 року на горі Сокіл я склав пластову Присягу. Пластун – це на все життя на землі і після смерті. Кажуть, що пластуни після смерті переходять на вічну ватру. Зараз я маю рій хлопчиків, 12 чоловік по 8-9 років. Разом ми ходимо в походи, займаємось духовним вихованням, намагаюсь передати їм свої знання.
…«після подорожей на Схід я зрозумів, що не можу бути просто священником»…
– Моє життя ще раз змінилось, коли почалась війна. Я не міг не бути там, я просто мусив бути поруч зі своїми земляками, підтримувати їх, допомагати. Вже у 2014 році я просив, щоб мене відпустили на службу в капеланство. На той час у Рівному будували капличку і мені сказали «добудуємо і підеш». Це дуже сильно мене спонукало. Саме після подорожей на Схід я зрозумів, що не можу бути просто священником. Моє покликання – капеланство.
… «я переконався, що українці вміють захищати свою землю»…
– Допоки я не був капеланом, я просто ходив до військових у частини, читав лекції для них, разом святкували, ходили до сповіді. Поруч з військовими я переконався, що українці вміють захищати свою землю і для військових захист Батьківщини – не пусті слова. У 2018 році капелан 2 Галицької бригади запропонував мені стати капеланом у Рівному, у військовій частині 3055. Відтепер я з Нацгвардією.
… «віруюча людина будь-де почуватиме себе вільною»…
– У частині я працюю з хлопцями з різних регіонів. Коли людина потрапляє за паркан військової частини на строкову службу, її ніби виводять з зони комфорту. На мою думку, завдання капелана допомогти організувати хлопцям їх новий комфортний простір. Я хочу, щоб вони зрозуміли, що віруюча людина будь-де почуватиме себе вільною. Людину, яка матиме внутрішній стержень, неможливо зламати.
Капелан – це довіра, але для довіри потрібен час.
Джерело: rivnepost.rv.ua
Останні коментарі